Земля Святошинського краю прадавня… Саме тут живуть нащадки слов’ян – воїнів, хліборобів, співців. Люди, які люблять свою землю, бережуть її пам’ять, примножують її вікову славу працею та рідним словом. Словом величним і глибоким – живим, яке спонукає, змушує жити й творити у ріднім краю і для рідного народу.
Збірка «Літературне сузір’я» об’єднала під літературним небом Святошинського краю поетів та прозаїків, чий життєвий та творчий шлях пройшов по нашій землі Києво- Святошинського району. Література рідного краю дуже багата і різнобарвна.
Поет починається з болю.
Поет починається з своєї долі.
Поет починається з крику півня
І з колискової пісні. (Надія Кир’ян)
Святошинський край пишається, що саме тут вдихнули силу у своє животворяще Слова Василь Стус, Іван Коваленко, Валерій Марченко, Надія Кир’ян та Володимир Самійленко.
Володимир Іванович Самійленко – «діамант дорогий» української літератури. Народився 3 лютого 1864 року у Великих Сорочинцях на Полтавщині. Батько його був поміщик Іван Лисевич а мати Олександра Самійленко була з родини кріпаків, відомих музикантів. Будучи дівчинкою няньчила панських дітей, потім служила наймичкою у пана. Там навчилась біля панських дітей читати і крадькома грати на фортепіано, хоч за це її не раз били по руках.
Доля її сина склалася щасливішою, бо ростити його допомагав приятель родини Олексій Трохимовський. Володимира він навчив читати, навіть французькою мовою, дозволяв користуватися своєю бібліотекою, потім віддав навчатися до Миргорода, тоді до Полтавської гімназії, і в 20 років він став студентом Київського університету.
Але саме в дідівській хаті маленький Володя пізнав неповторність народної мови, пісні, музики і веселого українського гумору. І це дало йому поштовх для творчості. І.Франко писав, що з першого знайомства з Самійленком відчув красу його чистої, ясної, народної мови. «Він не украшає і не насичує її, вона ллється у нього як природне джерело.»
Літературні здібності проявилися у Самійленка ще в молодших класах гімназії. Перші вправи – це переважно сатиричні вірші на учителів. А у 7 класі почав перекладати «Іліаду» Гомера.
Для подальшого навчання В.Самійленко обрав Київ, де видавалися українські книжки. Він мав багато здібних товаришів, які любили музику і поезію. Друг Шелухін (поет), який грав на скрипці часто з Володею, котрий влучно відбивав бубоном, бували на вечірках і розважали товариство. Навіть грали на заручинах Івана Франка у Києві.
Музика наклала відбиток на життя і творчість Самійленка. Переїхавши в Чернігів, грав на різних інструментах в оркестрі в «Народному театрі». Він настільки захопився музикою, що навіть обрав собі «музичний» псевдонім – «Стаккато». І тому багато його творів, особливо сатиричних, мають музичну структуру, деякі написані в стилі оперети, і мають музичний супровід. Сучасники згадують, що у нього було багато українських, французьких та інших приспівок до гітари.
Творчо співпрацював з М. Лисенком, який поклав на музику поезію «Горе поета», на прохання композитора написав текст до «Запорозького маршу», текст кантати «До 50-х роковин смерті Т.Шевченка» («Вінок Тарасові Шевченку в день 26 лютого»). Його «Вечірня пісня» стала перлиною українського солоспіву. Поет став продовжувачем традицій української пісенно-романсової лірики.
Прочитання творів
9 років працював письменник над поетичною драмою про дівчину-піснярку Марусю Чурай. У «Чураївні» він разом з піснею опоетизував щире людське кохання, відданість батьківщині й народну мораль.
Лірика Самійленка, як і його сатира, приваблювала слухачів і читачів своєю мелодійністю, ясністю думки. Чудові вірші присвячені Т.Шевченку, Україні, рідній мові, невипадково входили до репертуару читців, звучали на різних зібраннях. Адже думки поета, висловлені у віршах, були щирі і чисті.
Читання поезій Самійленка
Своє особисте життя Самійленко мислив як служіння ідеї, не пішов звичним шляхом, не дбав про кар’єру. Відмовився від університетського диплома, який зі своїми знаннями легко міг здобути. Він залишив для себе єдине заняття – творити поезію – лірику і сатиру. Його «Щасливий край» («Ельдорадо») вивчали напам’ять, переписували, декламували на вечірках.
Трагічно склалося його особисте життя. За обставинами він був змушений виконувати роботу, яку не сприймала його душа. То він працював на Київському телеграфі, то в земській управі. Сім’я жила в бідності та постійних боргах. Твори поета забороняли друкувати. А після революції 1917 року злидні та поневіряння викликали у поета розпач, розчарування і гнів.
Найтяжчі хвилини життя довелося пережити Самійленкові в окупованій буржуазною Польщею Галичині, куди він виїхав у 1921 році. Поет С. Шелухін писав: «Життя Самійленка у Тернові – це матеріал не для його біографії, а до характеристики хамства влади і її прислужників. Там його добили остаточно». Громадськість Галичини врятувала поета від голодної смерті. У нього на руках померла при пологах менша дочка. 1924 року він повертається до Києва, але перед його приїздом помирає в Києві його старша донька, яка після голодного 1921 року хворіла на туберкульоз. Від горя він став ніби «ненормальний психічно» писав М. Грінченко. Але одужавши, написав поему «Спритний ченчик».
В останні роки життя Самійленко став очевидцем того, що омріяна вільна і соборна Україна так і лишається мрією. У лебединій пісні «Часи юнацьких наших літ» поет лишався вірним собі як патріот і як митець.
Помер Володимир Іванович Самійленко 12 серпня 1925 року в м. Боярка Києво-Святошинського району.
Громада Боярки поховала поета на своєму цвинтарі за козацьким звичаєм – козацький пояс несли попереду, з червоною китайкою на домовині, з хрестом із берези, яку місцева вчителька зрубала на своєму подвір’ї. Нині Боярка та весь наш Київо-Святошинський район шанує пам’ять поета. До його могили приїздять гості від Спілки письменників України. У Боярському краєзнавчому музеї чільне місце займає експозиція, присвячена В.І.Самійленку.
Поет, який так любив Україну, видав вірші окремою збіркою «Україні» ще у 1906 році. Вона була перевидана в 1909 році. Це була його остання поетична збірка, в якій він поетичним словом славив Україну. Варто згадати його «Акростих», складений у слово «Україна», де «висвітлюється пристрасний потяг до неї»
У мене є одно кохання.
Котре не зраджу я повік:
Росло воно не день, не рік,
А і зо мною виростало
І квіткою рясною стало…
Не одцвіте моє кохання,
А буде в серці до сконання.
1886 р.