190 років від дня народження Глібова Леоніда Івановича 

Леонід Іванович Глібов народився 5 березня 1827р. у селі Веселий Поділ Хорольського повіту на Полтавщині в родині управителя маєтків магнатів Родзянків. Початкову освіту він здобув вдома за допомогою матері, а 1840р. вступив до Полтавської гімназії, де почав писати вірші й де виходить його перша збірка російською мовою «Стихотворения Леонида Глебова» (1847). До жанру байки Глібов звертається під час навчання у Ніжинському ліцеї вищих наук, тоді ж деякі з них друкує у газеті «Черниговские губернские ведомости».
              Після закінчення ліцею (1855) Глібов працює вчителем історії та географії в Чорному Острові на Поділлі, а з 1858р. — у Чернігівській чоловічій гімназії, гаряче захищає прогресивні педагогічні методи. Навколо сім'ї Глібова групується чернігівська інтелігенція. 1861р. письменник стає видавцем і редактором новоствореної газети «Черниговский листок». На сторінках цього тижневика часто з'являлися соціально гострі, спрямовані проти місцевих урядовців, проти зловживань судових органів, матеріали. За зв'язки з членом підпільної організації «Земля і воля» І. Андрущенком у 1863р. Глібова було позбавлено права вчителювати, встановлено над ним поліцейський нагляд.
              Два роки поет живе у Ніжині, а 1865р. повертається у Чернігів і деякий час працює дрібним чиновником у канцелярії губернатора. З 1867р. він стає управителем земської друкарні, продовжує активну творчу працю, готує збірки своїх байок, видає книги-«метелики», друкує фейлетони, театральні огляди, публіцистичні статті, поезії російською мовою, твори для дітей.
              Помер Л. Глібов 10 листопада 1893р. в Чернігові, де його й поховано.
              Широке визнання в українській літературі Глібов здобув як байкар. Усього він написав понад сотню творів цього жанру. Перша збірка «Байки Леоніда Глібова», що містила 36 творів, вийшла у Києві 1863р., але майже весь тираж її був знищений у зв'язку з валуєвським циркуляром. У 1872р. вдалося видати другу, доповнену в порівнянні з першою, книгу байок, а 1882р.—третю, що була передруком попередньої. Спроби надрукувати інші збірки Глібову не вдалися — перешкоджали цензурні заборони. 


Синиця славу розпустила,   

 Що хоче море запалить,   

 Що море буцімто згорить,—   

 Така, бач, є у неї сила.   

 За вітром слава полетіла   

 По всіх усюдах і кутках,   

 По байраках і по садках,   

 Далеко — аж за синє море...   

 Усім, хто був на морі, горе!   

 Ану — до берега тікать,   

 Мерщій добро своє ховать   

 Од проклятущої Синиці.   

 Як назлетілось тії птиці,   

 Як назбиралося звірей,  

 Людей — 

 Дивитися на чудасію!..   

 А пересудливі жінки   

 Побрали ще й ложки,  

 Бо мали ту надію,   

 Як море стане закипать,   

 Щоб юшки добре посьорбать,   

 Якої й зроду не сьорбали   

 (Вони вже, бачте, позвикали   

 Скрізь по обідах куштувать).   

 От ждуть вони, стоять.   

 Усі баньки повитріщали...   

 — От-от уже почне кипіть, —   

 Хто-небудь нищечком мовляє, —   

 Ось цитьте, зараз запалає... —  

 А море все собі гуляє,   

 І не кипить, і не горить.   

 Так що ж Синиця?..    Та мовчить!   

 І запалить не запалила,   

 А тільки слави наробила   

 Та з сорому й сховалася кудись.   

 За сюю капосну дурницю  

 Полаяли Синицю 

 Та й розійшлись.  

 Яка ж в сій байці, братця, сила?   

 А та: ніколи не хвались,   

 Поки гаразд не зробиш діла.   

У темнім лісі, за горами,  

 Зібравсь усякий звір:  

 Вовки, лисиці з ховрахами,   

 Зайці дурні, шкодливий тхір   

 І ще там деяких чимало   

 Безпечно в лісі панувало.   

 Була і пасіка у них...   

 Нехай, мов, люди не гордують,   

 Що тільки все вони мудрують  

 У хуторах своїх!   

 От радиться громада стала —   

 Кому б то пасічником буть?   

 Лисичка зараз і вгадала:  

 Ведмедика кликнуть!   

 Послухали і по-дурному   

 Постановили, іцо нікому   

 Так не впадає, як йому.   

 Не то розумний — дурень знає   

 І скаже світові всьому,   

 Як скрізь Ведмідь той мед тягає, —  

 Так де тобі! І не кажи,—  

 Себе, мов, стережи!  

 Почав Ведмідь хазяйнувати,   

 У пасіці порядкувати:  

 Щодня він мед тягав  

 Та в берлозі ховав.   

 Дознались, кинулись до його —   

 І меду не знайшли нічого...  

 До суду потягли,   

 Прогнали злодія старого  

 Та ще й приказ дали:  

 Заперти бісового сина   

 На цілу зиму в берлозі.   

 Ведмедику лиха година:  

 Зарився у лозі,   

 Дарма, про все йому байдуже,  

 Лежить та ласує медком.   

 «З тобою,— дума,— милий друже,   

 Нам тільки й жити двом».  

 Таких Ведмедів на приміті   

 Ще трохи є у нашому повіті.

На Щуку хтось бомагу в суд подав,   

 Що буцім би вона такеє виробляла,   

 Що у ставку ніхто життя не мав:  

 Того заїла в смерть, другого обідрала.   

 Піймали Щуку молодці  

 Та в шаплиці   

 Гуртом до суду притаскали,   

 Хоча чуби й мокренькі стали.   

 На той раз суддями були  

 Якіїсь два Осли,  

 Одна нікчемна Шкапа  

 Та два стареньких Цапа,—   

 Усе народ, як бачите, такий  

 Добрячий та плохий.   

 За стряпчого, як завсігди годиться,   

 Була приставлена Лисиця...   

 А чутка у гаю була така,   

 Що ніби Щука та частенько,   

 Як тільки зробиться темненько,   

 Лисиці й шле — то щупачка,   

 То сотеньку карасиків живеньких  

 Або линів гарненьких...   

 Чи справді так було, чи, може, хто збрехав  

 (Хто ворогів не мав!),—  

 А все-таки катюзі,   

 Як кажуть, буде по заслузі.   

 Зійшлися судді, стали розбирать:  

 Коли, і як воно, і що їй присудити?   

 Як не мудруй, а правди ніде діти.  

 Кінців не можна поховать...  

 Не довго думали — рішили —   

 І Щуку на вербі повісити звеліли.   

 — Дозвольте і мені, панове, річ держать,—  

 Тут обізвалася Лисиця.—   

 Розбійницю таку не так судить годиться:  

 Щоб більше жаху їй завдать  

 І щоб усяк боявся так робити, —   

 У річці вражу Щуку утопити!   

 — Розумна річ! — всі зачали гукать.   

 Послухали Лисичку   

 І Щуку кинули — у річку.