190-річний ювілей з дня народження російського

письменника і мислителя Л. М. Толстого

Лев Миколайович Толстой – класик світової романістики, моральний мислитель, “учитель життя”. Його ім’я входить до сузір’я імен російських письменників (І.Тургенєв, Ф.Достоєвський і А.Чехов), відомих освіченим читачам в усіх частинах світу. Романи й оповідання митця перевидаються й екранізуються. Тільки одна “Анна Кареніна” існує у вісімнадцяти кіноверсіях. Така слава цілком заслужена, тому що зроблена Толстим духовна робота – грандіозна й велична. Це не тільки оригінальні витвори красного письменства, а й соціальне та релігійне вчення, яке стало помітним культурним явищем на межі ХІХ і ХХ ст. 

Народився Л.Толстой 1828 р. і походив із родини, яка належала до верхівки російської аристократії. Хлопчик рано осиротів. Освіту почав отримувати в Казанському університеті, з якого швидко залишив, незадоволений тим, чого і як там навчали. Незалежному й обдарованому юнаку вже тоді більше подобалося самотужки просуватися в духовному світі, а не користуватися готовими шаблонами – властивість, яку Толстой зберіг до кінця своїх днів. Протягом тривалого життя (а помер письменник у віці 82 років) він досконало вивчив кілька мов. Наприклад, коли, вже похилою людиною, Толстой засумнівався в правильності перекладу Біблії російською, то опанував грецьку та давньоєврейську, щоб правильно витлумачити Святе Письмо. Письменник жваво відгукувався на всі інтелектуальні події і мав колосальну ерудицію. В його спробах бути універсальним є щось таке, що нагадує титанів: Толстой не тільки писав книги, а й будував школи, в яких сам викладав, займався господарчими й адміністративними справами, вважав своїм обов’язком працювати фізично. 

Літературна біографія Толстого розпочалася 1852 р., коли у некрасівському часописі “Сучасник” була надрукована його повість “Дитинство”. Її проводженням стали “Отроцтво” (1854) та “Юність” (1857) – автобіографічні твори, які склалися в трилогію. Новим словом у російській баталістиці стали оповідання про війну на Кавказі (1853-1856) та “Севастопольські оповідання” (1855-1856). Їхній публікації передувала служба Толстого на південних кордонах імперії, а також участь у Кримській війні, під час якої письменник зарекомендував себе сміливим офіцером-артилеристом: за відвагу його було нагороджено орденом та двома медалями. Військовий досвід відіграв велику роль у становленні майбутнього романіста – без кримських подій не було б “Війни і миру”. На дебют молодого письменника позитивно відреагувала російська критика. Зокрема, М.Г.Чернишевський підкреслив такі особливості художнього мислення Толстого, як уміння розкривати “діалектику душі” людини і його “чистоту морального почуття”. 

Після відставки (1856) Л.Толстой відбув у закордонну подорож різними країнами Європи. Це ще більше розширило його світогляд. На початку 1860-х рр. його переповнювали реформаторські ідеї. Коло інтересів Толстого в той момент широке: він вчителює, видає педагогічний журнал, перебудовує маєток Ясна Поляна, виступає посередником між поміщиками й колишніми кріпаками. Не припиняється і його письменницька діяльність. 1856 р. побачило світ оповідання "Ранок поміщика" – ще один автобіографічний твір, у якому показана несумісність прожектів молодого землевласника-ідеаліста князя Дмитра Нехлюдова і реального життя хліборобів, яких він палав бажанням ощасливити. Значення оповідання у духовній еволюції Толстого полягає в тому, у ньому письменник вперше сформулював проблему, яка хвилювала його протягом наступних десятиліть: роз’єднаність Росії, несумісність народних ідеалів і звичаїв освічених класів. Пізніше він намагався розв’язати її не тільки літературно, а й практично – працюючи у полі як звичайний селянин. 

Толстого завжди захоплювали моральні питання, він мріяв про досягнення ідеалу духовної гармонії. Ще за молодих років Лев Миколайович вів щоденник, у якому засуджував себе й аналізував власні вчинки, у такий спосіб сподіваючись вдосконалити себе. Цілком закономірно, що аналогічні питання ставали темами його літературних творінь: оповідань “Нотатки маркера”, “Два гусари”, “Люцерн”, “Три смерті”, “Сімейне щастя” та ін. 

Важливим етапом для Толстого стало захоплення ідеями Ж.Ж.Руссо, з його критикою цивілізації, ідеалом “природної людини”. Услід за французьким мислителем молодий російський літератор вказував на необхідність повернення до принципів спонтанності та єдності з тими органічними ритмами, якими живе космос. Цей поворот толстовської думки відбився у повісті “Казаки”. Її герой, молодий чоловік, намагається наблизитися до способу життя звичайних казаків, приятелює зі старим мисливцем Єрошкою, залицяється до дівчини Мар’яни. І хоча мрія Олєніна виявився утопією і станиця не прийняв його, сам Толстой не позбувся впливу руссоїзму. Протягом другої половини життя письменник розробив спеціальну програму “опрощення”, яка передбачала відмову від зайвого, надмірного переобтяження людини здобутками соціального й науково-технічного поступу. 

Зрілі роки. Напружена моральна робота Толстого, його практичні спроби реалізувати себе й удосконалити суспільство, письменницький досвід принесли йому духовний капітал, необхідний для здійснення масштабних літературних задумів. У віці 34 років він одружується і відчуває колосальне піднесення сил, результатом якого стає написання першого великого роману "Війна і мир" (1863-1869), панорами військових компаній і сімейних хронік у переломний момент історії Росії – період воєн із Наполеоном (1805-1812 рр.). 

З 1873 по 1877 р. тривала робота над романом “Анна Кареніна”, в якому письменник, за власним висловом, виразив “мисль сімейну”, тобто показав проблеми родини, подружнього життя, становище жінки та інститут шлюбу в ті часи. Твір розповідає про долю петербурзької дами Анни Кареніної, яка заради кохання до Олексія Вронського знехтувала соціальними умовностями, обов’язками перед чоловіком. Відторгнута коханцем та світом, вона кидається під колеса потягу. Ця скандальна історія виглядає ще більш скандальною завдяки тому, що Толстой прихильно поставився до своєї героїні і, фактично, всю провину поклав на добропорядне суспільство. Ситуація Анни стала зручною нагодою для того, щоб перевірити, наскільки цінності світу відповідають природній нормі. Годі й казати, що вони не витримали жодної критики. 

Твір не обмежується сімейним, камерним планом. Паралельна головній сюжетній лінії історія Костянтина Левіна, персонажа, близького авторові духовно, порушує морально-філософські проблеми. Підсумок його духовних пошуків – передчуття світоглядної кризи самого Толстого на початку 1880-х рр.: добрий господар і освічений цивілізований поміщик Левін бере собі за приклад старого селянина Фоканича, який, за словами інших селян, “для душі живе, Бога пам’ятає”. Отже, “Анна Кареніна” – розгляд інтимно-психологічного аспекту людського буття в широкому соціально-історичному контексті. 

Духовна криза. На початку 1880-х рр. Л.Толстой переживає духовну кризу. Він описував, як одного разу вночі прокинувся з відчуттям, що неодмінно помре. Ця трагічна емоція показала йому всю суєтність і неморальність його ідеалів і способу життя. На той момент романіст уже був літнім чоловіком із великою родиною, і йому було дуже важко щось змінювати в собі, в побуті, до якого він звик. Проте примиритися з неправильним, з його погляду, станом речей Толстой також не міг. Письменник починає перевиховувати себе в дусі нової етики, яку сам для себе і розробляє. Він критикує православну релігію і російську державність, переписує Євангеліє, відмовляється від споживання м’яса, культивує “опрощення”. Центральною тезою його вчення було непротивлення злу насильством. Основи духовності Толстой закликав шукати в народі й не вірив у авторитет науки, тому що вона нічим не може зарадити людині через її відокремленість від моральних питань. Суперечливими й парадоксальними були погляди письменника на призначення мистецтва і літератури. З одного боку, він не міг не розуміти їхньої цінності, тому що сам був великим митцем. З іншого боку, Толстой вважав прекрасними тільки ті твори, які повчали, показували шляхи спасіння. Романіст навіть відмовлявся від власних шедеврів, створених раніше. Естетичні погляди Толстого слабували на крайній утилітаризм, і це призводило до подвоєння його особистості: відомі випадки, коли, віддаючись красному письменству, цей класик російської літератури ховався від дружини і близьких. 

Під впливом виступів Толстого з різних приводів оформився цілий громадський рух – “толстовство”. Його прихильники жили в комунах, разом обробляли землю, намагалися очиститися релігійно, дотримувалися ідеалів непротивлення. Царський уряд переслідував їх, і вони вимушені були тікати до Сибіру, а то й емігрувати до різних країн і континентів (Канада, Австралія). Толстовські комуни на короткий час відродилися в Росії одразу після революції, але були остаточно знищені в період сталінських репресій. 

Після кризи Толстой більше часу віддає публіцистичним творам, але створює й кілька справжніх шедеврів в середніх прозових жанрах (повісті “Холстомер. Історія одного коня” та “Смерть Івана Ілліча” (обидві 1886)). В останній автор змальовує передсмертні дні й години звичайного чиновника Івана Ілліча Головіна. У світовій літературі це один із небагатьох творів, у якому так вірогідно і з таким трагізмом показаний жах пересічної людини перед небуттям. Деякі толстовські теми цього періоду шокують новизною й відвертістю тематики. Так, у повістях “Крейцерова соната” і “Отець Сергій” письменник зірвав покривало з традиційного табу російської літератури – статевого питання. На цей момент припадає й інтерес Толстого до драматургії. Його перу належить декілька п’єс, краща з них – “Живий труп” – була написана 1900 р., а опублікована 1911 р. 

Напередодні нового ХХ ст., у 1899 р., Толстой надрукував свій останній великий роман “Воскресіння”. У ньому віддзеркалилися його моральні пошуки та етичні ідеали після кризи. Князь Дмитро Нехлюдов, головний герой твору, бере участь у засіданні суду присяжних під час процесу над повією Катюшею Масловою. В нещасній жінці персонаж несподівано впізнає дівчину, яку багато років тому сам же спокусив, зрадив і кинув напризволяще. Те давнє гріхопадіння зламало долю дівчини, і в неї не було іншого виходу, яка зайнятися проституцією. Маслову приречено до каторги. З Нехлюдовим відбувається духовна метаморфоза: відчуваючи свою провину перед жертвою, він мучиться морально. Його душа відроджується. За задумом письменника, твір повинен довести, що диво можливе, що такий грішник, як Нехлюдов, може змити з себе бруд і оновитися. Таке художнє завдання – свідчення тенденційності Толстого, проте митець у ньому не підкоряється пророку й проповіднику. В романі чимало новаторських рис, зокрема, подорож Нехлюдова за Катюшею до Сибіру дала автору змогу показати всі соціальні шари Росії з такою масштабністю й повнотою, як у жодному іншому творі російської літератури. 

Втеча з Ясної Поляни. Останні роки Толстого – не тихий вечірній спокій старого мудреця, який багато пожив і тепер може відпочити, а буря і боротьба. З погляду царського уряду, він був одіозною постаттю. Романіст виступав із пристрасним памфлетами проти несправедливостей. Один із них – “Не можу мовчати” – промова проти смертної кари. Іронічне зображення літургії в романі “Воскресіння” спричинило постанову Синоду, в якій констатувалося відпадіння Толстого від православної церкви. Письменник співчував прихильникам свого вчення, толстовцям, яких карали кримінальним судом. Нападати на самого Толстого служники режиму не наважувалися – це могло б призвести до гучного скандалу. Але той факт, що він, творець ідеї – був захищений, а його “апостоли” йшли за неї до в’язниць, завдавав йому ще гострішого болю. Неспокійно було і вдома у Толстого: його родина все менше й менше розуміла та підтримувала його. Самотній і пригнічений духовно, 1910 р. у віці 82 років він утік із Ясної Поляни і за декілька днів помер від запалення легенів на залізничній станції Астапово. Похорон Толстого перетворився на одну з найпотужніших масових акцій в історії Росії. 

Велич Толстого. Духовний авторитет Толстого протягом його життя й одразу після смерті в Росії був незаперечний. До його маєтку Ясна Поляна тягнулися люди (письменники, художники, священики, політичні діячі, звичайні селяни тощо) з усіх кутків імперії. Він їх приймав, і в розмовах із ними перевіряв свої висновки, відкривав для себе нові аспекти російської дійсності. Зустрічі з Толстим відіграли значну роль у становленні таких класиків російської літератури, як А.Чехов, Максим Горький та багатьох інших. 

Не меншим був вплив Толстого на європейську й світову культуру. Його популярність і значення нерідко затьмарювали галас навколо таких знакових постатей “кінця віку”, як Г.Ібсен і Фр.Ніцше. На відміну від них, Толстой сприймався не тільки як апостол нігілізму (хоча пафос заперечення і руйнації у нього очевидний), а як мислитель, який поставив собі за мету знайти нові критерії моральності й християнської духовності. Не було жодного питання, жодної істотної проблеми, важливої для самоусвідомлення сучасного світу, яку Толстой не розглянув би: комунізм і соціалізм, занепад віри і релігійна свобода, роль насильства в історії і в особистому житті і статеве питання. Отже, перша причина його слави – діяльність Толстого-мислителя. Його теорії протягом ХХ ст. неодноразово знаходили прихильників у різних кутках Земної кулі. Він був одним з учителів Махатми Ганді. Толстой виявив тенденцію до універсальної релігії, тобто до створення такого вчення, в якому об’єднувались найкращі риси християнства, буддизму, мусульманства. Ця ідея користувалася широкою популярністю протягом 1920-х рр. Її підтримував, зокрема, Р.Роллан, для якого творчість Толстого завжди було святинею. Ненасильство стало одним із аргументів на користь пацифізму протягом Першої світової війни. Толстим зачитувалися французькі філософи-екзистенціалісти. 

Проте, яким би не був внесок у світову культуру Толстого-мислителя, він не може зрівнятися зі значенням Толстого-письменника. Прийоми зображення війни, розроблені романістом, стали школою для Е.Хемінгуея, М.Шолохова, В.Некрасова, усієї плеяди російських прозаїків, які писали про Другу світову війну. Не менш важливі для світового письменства прийоми зображення Толстим приватного життя індивіда. Від толстовського внутрішнього монологу як способу розкриття “діалектики душі” – лише один крок до “потоку свідомості” Дж.Джойса і В.Вульф. Засоби типізації, вивчення середовища приваблювали таких романістів ХХ ст., які продовжували традиції соціально-психологічної прози століття ХІХ, як Т. Манн, Р.Роллан. Цінним був досвід Толстого як творця особливого різновиду великої прозової форми – роману-епопеї: ним скористалися французькі автори “романів-потоків” (Р.Роллан, Р.Мартен дю Гар та ін.), автори романів-епопей в інших літературах.