160 років від дня народження Сельми Лагерлеф 

Північна окраїна Європи завжди дивувала світ своєрідністю своєї літератури. Можливо, це було обумовлено деякою віддаленістю Скандинавії від іншого культурного простору. Ще гриміла слава Андерсена, ще був живим данський казкар, коли 20 листопада 1858 року в шведській провінції Вермланд у сім’ї відставного лейтенанта Еріка Густава і вчительки Ловізи в маєтку Морбакка, з’явилась на світ четверта дитина — Сельма Оттіліана Ловіза.

«Немає дітей, яким би жилося так як нам!», — скаже Сельма багато років по тому, пригадуючи дитинство. Мирне, спокійне, патріархальне життя в маєтку було наповнене працею, святами і поезією. Тут в міру працювали і в міру насолоджувалися життям, а радість була безмежною всі дні. Праця в саду і на городі, у кухні і за прялкою, Різдво і осінній ярмарок, зустріч весни і літній сонцеворот, хрестини і поминання — все це наскрізь було пронизано легендами, піснями і казками. Кожного вечора діти збиралися навколо бабусі і слухали її казки... Для маленької Сельми таке життя було чудесним, бо іншого й годі було — в три рочки її вразив параліч, і бабуся, а згодом — тітонька Нана, цілими днями, сидячи біля ліжка дівчинки, розповідали феєричні історії, чудернацькі легенди і цікаві сімейні хроніки роду Лагерлеф, який понад двох століть прожив у старовинному маєтку Морбакка.

Морбакка була живою. Її магнетизм і невідоме світло усіх поєднували та збирали разом. Якось, коли Сельмі не було ще й трьох років, її улюблений гусак полетів із дикими гусьми. Дівчинка хвилювалась за улюбленця, бо його могли з’їсти вовки, або він міг знесилити від утоми і загинути. Та восени гусак повернувся до рідної Морбакки. І не один, а з гускою і дев’ятьма гусенятами. Морбакка давала сили та надію, дарувала внутрішній зір та незвичайні таланти.

Маленька дівчинка Сельма уявляла себе в оточенні казкових героїв: маленьких гномів, смішних домовиків, птахів, що вміють говорити. Тільки-но вона навчилася читати і писати (у силу обставин Сельма отримала гарну домашню освіту), дівчинка почала записувати всі чарівні оповідання. Сельма Лагерлеф стверджувала, що усе життя справді бачила чудесних істот і створінь. Вона так зжилася з казкою, яка пронизала всю її творчість, що й автобіографію назвала «Казка про казку».

Але це буде далі. А поки що потрібно було здолати хворобу.

У 1876 році завдяки наполегливості батька, який почув про нові методи лікування паралічу, Сельму відвезли до столичного Гімнастичного інституту, де за допомогою гімнастики, масажу і процедур дівчина вже через рік з великими зусиллями та нескінченними слізьми перемогла хворобу: змогла ходити самостійно, хоч і спираючись на милицю.

Мужня і цілеспрямована людина, при всій своїй мрійливості і поетичній незахищеності, Сельма здолала недугу, отримала освіту, пішла шляхом своєї матері і 1881 року вступила в Стокгольмі до ліцею, а через рік — до Вищої учительської семінарії. З 1884 року Сельма Лагерлеф працює вчителькою у школі для дівчат маленького містечка Ландскруне. Вона не може викладати сухо і суворо, як того вимагала методика кінця ХІХ століття. Вчителька відкривала своїм ученицям дивовижний, чарівний світ, часто перемежовуючи матеріал з підручника чарівними оповіданнями, за що діти її дуже любили.

Не можна сказати, що Сельма відмовилася від своєї мрії писати, — у шкільної вчительки просто не було часу. Молода жінка жила «в сірих міських кімнатах з виглядом на сірі стіни будинків», ходила «сірою бруківкою» серед людей, які вдавали себе однаковими, — здавалося, доля вела її цим шляхом, щоб нарешті оцінити неповторно прекрасний, різнобарвний світ казки, який оточував її дитинство.

Після смерті батька у 1888 році сім’ї Лагерлеф довелося продати маєток Морбакку. Будинок було втрачено, але можна було зберегти його таїни, легенди. Отож Сельма взялася за перо... Її першим твором стала «Сага про Єсту Берлінга» — роман про священика, життєрадісну та симпатичну людину, любителя розваг. Паства доносить на нього церковному керівництву, і Берлінга позбавляють духовного сану. Приєднавшись до авантюристів, він стає бродягою. «Сага» була написана під впливом народної творчості та розповідей дитинства. Задум свого першого роману про Єсту Берлінга письменниця виношувала дуже довго і десять років писала цю дивну книгу, ні на що не схожу ні в шведській, ні в світовій літературі. Це дуже складний твір, у ньому реальне змішане з фантастикою, алегорії з чисто побутовим, а недобра, зла людина з такою легкістю обертається на нечисту силу, ніби це найпростіше звичайне повсякденне явище.

Навесні 1890 року літературний журнал «Ідун» оголосив конкурс на кращий сучасний твір. Сельма надіслала перші п’ять розділів з недописаного ще роману «Сага про Єсту Берлінга» і одного ранку прокинулась знаменитою. Нікому невідома провінційна вчителька отримала першу премію. Журі висловило їй особливе визнання з приводу незвичайної художності цього твору, який залишив далеко позаду не тільки інших учасників конкурсу, а й більшість того, що могла запропонувати шведська література. До Сельми Лагерлеф приходить широка популярність.

У 1894 році від короля Швеції Оскара ІІ письменниця отримує стипендію, що дозволяє їй спокійно займатися літературною працею. Вона залишає школу, відвідує Італію та Близький Схід. Результатом цієї подорожі стало написання психологічних творів: «Чудеса антихриста» (1898) — роман про Сицилію та «Єрусалим» (1902) — роман про поневіряння шведських фермерів, що емігрували до Палестини. Ці твори принесли їй славу видатної шведської романістки. У 1904 році письменницю нагороджують золотою медаллю Шведської академії.

Ще 1901 року Шведське товариство вчителів звернулося до Сель-ми Лагерлеф як до відомої на той час письменниці і колишньої вчительки із пропозицією написати підручник з географії рідного краю для дев’ятирічних дітей у співавторстві, тобто з іншими письменниками, вчителями, географами. Сельма Лагерлеф прийняла пропозицію охоче, але категорично відмовилась від співавторства. «Якщо я вже беруся за якусь роботу, то маю відчувати й усю міру власної відповідальності за неї, щоб книга вийшла такою, якою хочеться мені». Письменниця лише попросила надіслати їй потрібні для підручника матеріали. На щастя Товариство вчителів зробило це досить швидко. І от вона на тривалий час стає не тільки письменницею, а й перебирає на себе професії етнографа, географа, ботаніка, орнітолога, фольклориста, історика й зоолога. Але всіх цих перелічених професійних знань для написання книги, якою вона бачилася письменниці, Сельмі Лагерлеф не вистачило, і вона вирішила здійснити мандрівку рідною Швецією. Вона об’їздила, обдивилася щонайглухіші куточки своєї країни. Проте остаточний задум книги сформувався у письменниці лише у 1905 році після відвідин маєтку Морбакка — колиски її дитинства. Саме тут, за словами Сельми Лагерлеф, і відбулася її уявна зустріч із майбутнім героєм  казкової повісті. Ось як про це розповідала сама письменниця: «Восени 1905 року я відвідала колишню садибу моїх батьків, де я провела кращі роки дитинства.

Я гуляла старим зарослим садом і раптом почула якісь зойки!.. Хтось жалібно кликав на допомогу... зрозуміло, що я тут-таки поспішила на поклик — і побачила  крихітного чоловічка, — справжнісінький хлопчик-мізинчик! — так от, цей чоловічок відчайдушно відбивався від величезної сови, яка з невідомих причин налетіла на нього, мов вихор.

Напевне, птах подумав, що то така смачнюча миша, от і вирішив, розбишака, поласувати... .

Не знаю як, але мені вдалося прогнати нападницю-сову, і чоловічок ґречно подякував мені за допомогу. Він назвався Нільсом Хольгерсоном і розповів мені свою історію: як його зачаклував сердитий домовик, щоправда справедливо, бо Нільс позбиткувався над дідуганчиком; як він, що перетворився на такого собі хлопчика-мізинчика через чаклунство домовика, разом із гусячою зграєю мандрував усією Швецією.

Слухаючи його розповідь, я все більше й більше раділа. От так щастя, — думала я, — зустрітися з тим, хто верхи на гусячій спині пролетів усю Швецію!

І я вирішила: коли повернуся додому, неодмінно опишу його розповідь у своїй книзі!».

Сподівання Сельми не були марними. Уявна подорож до Морбакки, спогади дитинства і юності допомогли віднайти чарівний ключик до книги. Лагерлеф одразу засіла за письмовий стіл — і от уже навесні, у травні 1906 року, вона надсилає видавцеві перші сто сторінок своєї казкової повісті про мандрівку Нільса. А вже восени, 24 листопада цього ж року, виходить перший том «Чудесної мандрівки Нільса Гольгерсона з дикими гусьми». Серед наукових описів шведської природи, міст та провінцій у книгу було включено дух казок-легенд та чарівних пригод. Та книгу не зрозуміли. Але не такою була реакція дітей: уже через місяць після виходу «Чудесної мандрівки Нільса» учні грали в «гусенавта» (так вони називали Нільса): розмітили маршрут і почали мандри. Незабаром книгу, нарешті, зрозуміли й дорослі.

Другий том незвичайного підручника з географії з’явився 20 листопада 1908 року. Сельма Лагерлеф щойно відсвяткувала своє 50-літ-тя. Прихильники таланту письменниці буквально завалили її квітами.

У двох томах письменниця розповідає історію чотирнадцятирічного хлопчика Нільса, який перетворюється в карлика через свій егоїзм і розпещеність. Але рідна природа, тварини і птахи стають вихователями почуттів добра і любові в маленькому Нільсові. На спині гусака він вирушає з дикими гусьми в мандрівку в бік Лапландії. Нільс відвідує всі куточки Швеції і в його душі прокидається доброта, вміння відчувати чужий біль, смуток, страждання. Історія Нільса носить відкрито моралістичний характер, а заклик дбайливо ставитися до природи залишається актуальним і в наші дні. Описуючи шведське життя, письменниця детально інформує читача про свою рідну країну, її географію, історію і міфологічне минуле. Ця книга дуже швидко стала найулюбленішою для багатьох дітей світу.

Ось уже понад десять поколінь дітей читають і перечитують чарівну книгу Сельми Лагерлеф — адже казку перекладено майже тридцятьма мовами, а в рідній Швеції вона витримала сотню видань. В Україні окремі твори Лагерлеф перекладали І. Франко, Дніпрова Чайка, З. Левицька, Н. Романович, О. Сенюк. Навіть у далекій Японії в одному з парків Токіо стоїть пам’ятник Нільсу і його другу гусаку Мартіну. Крім того, ще у 1955 році в СРСР за мотивами казкової повісті режисером Володимиром Полковніковим та Олександрою Снежко-Броцькою було знято мультфільм «Зачарований хлопчик». Не помилялася письменниця, коли говорила: «Допоки дітям весело читати цю книгу — вона перемагатиме!».

Нільс Хольгерсон, народжений фантазією Сельми Лагерлеф, став національним героєм цієї країни, одним з її символів. По-перше, уже з 1950 року за кращу книгу для дітей встановлено премію імені Нільса Хольгерсона. По-друге, майже в усіх готелях країни висять рекламні плакати й роздаються буклети з пропозицією здійснити мандрівку Швецією за маршрутом Нільса. І по-третє, візитною карткою країни є безліч сувенірів, пов’язаних із цією казкою, — чи то фігурка самого Нільса, чи гусака Мартіна, чи ще когось із героїв, виготовлених з глини, дерева, порцеляни, каменю. А ще — марки, сірникові етикетки, листівки, конверти тощо із зображенням «головного гусенавта Швеції».Ось така історія цієї книги, яка облетіла весь світ й довела правдивість слів письменниці про те, що «казки управляють життям»!

Лагерлеф була першою жінкою в історії Швеції, яка в 1907 році стала почесним доктором Упсальського університету. Спільнота вимагала вручити письменниці найпрестижнішу премію в галузі літератури — Нобелівську. Члени Нобелівського комітету протестували: «Не вистачає присудити Нобелівську дамі!». Та твори Сельми Лагерлеф були відомі далеко за межами Швеції і славили цю країну. 10 грудня 1909 року письменниця отримала найпочеснішу нагороду «як данину високому ідеалізму, яскравій уяві і духовному проникненню, що відрізняють всі її твори». Шведські діти та їх батьки вийшли у центр Стокгольма зустрічати «маму Нільса». Проголошуючи традиційну промову у знак подяки за надану честь, Сельма Лагерлеф вкотре здивувала та вразила оточуючих, розповівши про те, що до її вагона у поїзді увійшов батько, оточений птахами, та привітав її з нагородою (адже усі знали, що батько письменниці давно помер). Усю дорогу до Стокгольму Сельма начебто розмовляла із батьком про нелегку літературну працю. Вона стала не лише першою жінкою-лауреатом Нобелівської премії, а й першою жінкою, обраною 1914 року членом Шведської академії.

На кошти Нобелівської премії письменниця викупила рідний маєток. У ньому вона прожила до останніх днів, продовжуючи писати романи з історії Швеції (трилогія «Левеншельди») та спогади про дитинство «Морбакка».

Сельма Лагерлеф також багато часу приділяла фемінізму. У 1911 році вона  виступила з промовою на Міжнародній жіночій конференції в Стокгольмі, а в 1924 році як делегат жіночого конгресу відвідала Сполучені Штати. Перед початком другої світової війни в нацистській Німеччині її вітали як «нордичну поетесу», однак як тільки Лагерлеф почала допомагати німецьким письменникам і діячам культури рятуватися від переслідувань, німецький уряд різко її осудив. Глибоким потрясінням для письменниці був початок світової війни, а також радянсько-фінляндський військовий конфлікт 1940 року. Як справжня патріотка своєї Батьківщини вона пожертвувала свою золоту нобелівську медаль Шведському національному фонду допомоги Фінляндії.

У 1940 році після тривалої хвороби пішла з життя видатна шведська письменниця. Її смерть можна сприймати як перехід до паралельного казкового світу, який їй відкривався усе життя.

 

У будинку Сельми Лагерлеф в м. Морбакка створено музей, портрет письменниці з 1991 року зображено на банкноті 20 шведських крон.