"Книжкове містечко"
Сайт бібліотеки Музичанської ЗОШ

Цей День щорічно відзначається в Україні в четверту суботу листопада.

Президент України, підтримавши ініціативу громадських організацій, міністерства культури і мистецтв, Державного комітету у справах релігій, Державного комітету телебачення і радіомовлення, ухвалив встановити в країні День пам’яті жертв голодомору і політичних репресій. Заходи, присвячені цьому дню, щорічно проходять в четверту суботу листопада.

Спочатку Указом президента України від 26 листопада 1998 року остання субота листопада оголошувалась Днем пам’яті жертв голодомору, потім Указом від 31 жовтня 2000 року цей день став іменуватися Днем пам’яті жертв голодомору і політичних репресій. У 2007-му році, згідно Указу Президента України № 431/2007 від 21-го травня 2007-го року, в назву цього пам’ятного Дня були внесені зміни: "Внести до Указу Президента України от 26 листопада 1998 року N 1310 (1310/98 ) "Про встановлення Дня памяті жертв Голодоморів та політічніх репресій" (в редакції Указа від 15 липня 2004 року № 797 (797/2004) зміни, віключівші у назві та тексті слова "та політічніх репресій".

Зараз День пам’яті жертв голодомору щорічно відзначається в четверту суботу листопада. 

В 2018 році День пам’яті жертв голодомору припадає на 24 листопада.

З нагоди Дня пам'яті жертв Голодомору 5.ua підготував десять історичних фактів у цифрах, які дають зрозуміти увесь масштаб трагедії.

Ми пам'ятаємо...

1. Голодомор в Україні тривав 17 місяців (з квітня 1932 р. по листопад 1933 р.). Дослідники називають різні цифри загиблих під час голодомору: 4, 5, 7 та 9 мільйонів.

2. З урахуванням непрямих жертв (внаслідок повного фізичного виснаження, тифу, кишково-шлункових отруєнь, канібалізму, репресій, самогубств на грунті розладу психіки та соціального колапсу), за приблизними підрахунками, голодомор забрав життя 14 мільйонів людей.

3. Пік голодомору прийшовся на весну 1933 року. В Україні тоді від голоду вмирало 17 людей щохвилини, 1 тисяча – кожну години, майже 25 тисяч – щодня.

4. Аналіз змісту опублікованих протягом 1929-33 рр. близько 30-ти постанов радянського уряду засвідчує факти свідомого створення таких умов життя для сільського населення, Близько 81% загиблих від голоду в Україні були українцями, 4,5% – росіянами, 1,4% – євреями та 1,1% – поляками. Серед жертв було також багато білорусів, болгар та угорців.

5. У серпні 1932 був прийнятий репресивний закон, за яким закріпилася народна назва "закон про п’ять колосків" – на 10 років ув'язнення або розстрілом каралось будь-яке використання хліба для оплати праці в районах, що не виконали хлібозаготівельних планів. За перший рік дії нового закону за ним засудили 150 тисяч осіб

6. За даними Станіслава Кульчицького, восени 1932 року в Україні було майже 25 тисяч колгоспів, яким влада висунула завищені плани хлібозаготівлі. Попри це, 1,5 тисячі колективних господарств зуміли виконати ці плани і не потрапили під каральні санкції, тому смертельного голоду на їхніх територіях не було.

7. Найбільш постраждали від голоду колишні Харківська і Київська області (теперішні Харківська, Полтавська, Сумська, , Черкаська, Київська та Житомирська). На них припадає майже 53% загиблих. Смертність населення тут перевищувала середній рівень у 8-9 і більше разів

8. За підрахунками французьких демографів, внаслідок голодомору в Україні не народився 1 мільйон дітей. На загальні цифри смертності вплинуло й віддане тоді владою розпорядження ЗАГСам не реєструвати смерть дітей віком до 1 року.

9. Вчені дійшли висновку, що оскільки у цей період помирали переважно діти й молодь, середня тривалість життя українців у 1933 році становила 7,3 роки у чоловіків і 10,9 років у жінок. За всю історію людства подібних показників ніде не зафіксовано

10. У 2003 р. Спільна заява делегацій держав-членів ООН щодо 70-ї річниці Голодомору в Україні 1932-33 pp. вперше в історії ООН визначила Голодомор 1932-33 pp. як національну трагедію українського народу, висловила співчуття його жертвам та закликала світову спільноту віддати данину пам'яті тим, хто загинув у цей період історії. Співавторами Спільної заяви стали 36 держав-членів ООН. Її підтримали також Австралія, Ізраїль, Сербія і Чорногорія, 25 країн Європи.